Вірка Сердючка відпочиває

Полтавський край відомий своїм суржиком. Шоу-зірка Вірка Сердючка здобула собі неабияку популярність, розмовляючи цією дивною сумішшю української та російської мов. Проте інколи чуєш від наших земляків такі перли, що образ колоритної провідниці просто відпочиває.

Кореспондент «КП», перебуваючи за редакційним завданням у різних селах та районах Полтавщини, назбирала чимало незвичних для непосвяченого вуха висловів. Півблокнота списала. А нотувати було що – як не село, то свої мовні особливості. Їх на Полтавщині називають говірками. Тож наслухалася цих говірок стільки, що можна й словничок вже скласти.

В одному з продовольчих магазинів Глобиного жіночка просить зважити їй 2 кілограми… поминальників. Зацікавлено слідкую за продавчинею – вона без роздумів кладе на ваги звичайні пряники. Й як я одразу не здогадалася?! Вочевидь, глобинчани поминають померлих здебільшого пряниками, а, можливо, пряники стали поминальниками через те, що сухі й черстві.

На градизькому ринку чи в магазинах часто можна почути від місцевих мешканців: «Кулько?». Це означає, що покупці цікавляться, скільки коштує товар. Не дивуйтесь, що макарони, вермішель та інші мучні вироби градижчани називають засипкою. Пояснення просте: все мучне, що можна засипати у каструлю, не що інакше, як засипка. І не варто ламати голову над змістом почутого: «Ганно, прибери своїх козей з мого городу!», бо у Градизьку дійсно випасають не кіз, а козей. А коли на городи тутешніх мешканців нападає шкідник попелиця, вони борються з «метелицею».

У с. Мозоліївка Глобинського району наразі триває збір пшінки. Під такою зашифрованою сільгоспкультурою ховається загальновідома кукурудза. Ще більше мозоліївчани утаємничили велику господарську корзину – назвали сапедкою. Для більшого пафосу вимовляти це слово слід з гордістю. Сплетені носилки для сіна, полови та бадилля кукурудзи господарі називають рептух. Замість російського «опять» й українського «знову» мозоліївчани винайшли своє – оп’єть.

У Бабичівці за вдало завершену справу чи з нагоди свята сільчани виносять могрич (замість могорич – авт.). Халву називають айвою, безворсовий палас для підлоги – палацом, а сапу – цапою. У сусідніх Погребах частовживане «досі» переінакшили на «доси», а огірки іменують вгірками. Вафлі в декого з місцевих старожилів чомусь перетворилися на мікади, а пряники – на богдацькі. Пеньки від зрубаних дерев погреб’яни майже лагідно називають колодочками.

Полтавський еталон

Полтавщина – місце, де народилися найвидатніші діячі національної культури, вважається камертоном української літературної мови. Українознавці стверджують, що після «Енеїди» та «Наталки-Полтавки» Івана Котляревського саме мова, заснована на полтавських діалектах, стала основою нової літературної норми – згодом її було прищеплено в якості загальнонаціо­нальної носіям усіх українських діалектів, перш за все – Західній Україні. Щоб пересвідчитися в цьому, досить лише погортати твори Василя Стефаника, Марка Черемшини чи навіть Івана Франка, які орієнтувалися на свої рідні діалекти: наскільки ж їхня мова відрізняється від мови сучасного Львова чи Івано-Франківська!

Тетяна Козленко з с. Бабичівка розповідає, як переселенці з Західної України запитували жителів, чи немає у них кромплі. Місцеві дивувалися та заперечливо хитали головами. Лише згодом з’ясувалося, що запитували їх про звичайну картоплю.

Так говорять

Пряники – поминальники.

Макарони – засипка.

Попелиця – метелиця.

Кукурудза – пшінка.

Ноші – рептух.

Могорич – могрич.

Огірок – вгірок.

Вафлі – мікади.

Акценти: суржик, Полтавская область, история, украинский язык