Говоримо українською

Про зміни в Україні за 20 років Незалежності не сперечається хіба що ледачий. Політики з трибун проголошують, що все йде за планом. Бабусі під під’їздом зітхають, мовляв, от у наші часи... А ми не претендуємо на абсолютну істину, ми просто говоримо українською.
Мабуть, кожна дитина знає, що державною мовою України є українська. Саме цій мові малят навчають спочатку в садочку, а потім – у школі. Й упродовж 45-ти хвилин уроку кожен зі школярів вправно оперує державною мовою. Проте варто лишень пролунати дзвінку, як на перерву вибігає натовп цілком російськомовних дітей. Згодом і вчителька перетворюється на «учителя». А вдома кличуть на «ужин» і перевіряють «уроки». Ситуація звична, розповсюджена. I, здається, остраху не вселяє. Ну, двомовні українці, що в цьому поганого? I Шевченка можемо в оригіналі, і Пушкіна читати. Проте насправді виходить, що діти ставляться до україномовного навчання, як до неприємного обов’язку. А після школи мало того, що не використовують мову в побуті, ще й не дуже-то її розуміють. Не вірите? То це легко довести.

Експеримент
Напередодні 20-річчя Незалежності «Кременчуцька Панорама» запланувала матеріал з робочою назвою «Говоримо українською». Спочатку сама ідея україномовного експерименту в Україні видавалася мені абсурдною. Але результати цього «дослідження» виявилися неочікуваними і, треба сказати, прикрими.
В один із днів я запропонувала всією редакцією перейти на українську мову. Всі з захватом погодились. Як з’ясувалося, дехто з колег і сам давно хотів це зробити. Українська, мовляв, така гарна. I взагалі, що нам варто? Тексти ми пишемо українською, мову знаємо добре. То чом би й ні?
Не всі змогли витримати україномовний експеримент. Ті, хто у побуті розмовляє російською, часом забувалися. Цікавіше за все було спостерігати за телефонними розмовами. Батьки, які звикли у слухавці чути російську мову, спочатку дещо бентежились та питали, чи здорове їхнє дитя. Проте естафету української мови приймали з задоволенням. I вже за кілька хвилин намагалися говорити виключно українською. Таким чином було доведено, що думка про те, що українці спілкуватимуться рідною мовою лише тоді, коли всі заговорять – вірна. Але й те, що варто комусь одному почати, як за ним потягнуться інші – теж правда.

Не зрозумів
Днем раніше до редакції звернулися невдоволені городяни, й я поїхала слухати скаргу. Мені з задоволенням відповідали українською люди похилого віку, українську чудово розуміють двірники, електрики, до яких я змушена була звернутися, коли одразу не знайшла потрібної адреси. А от люди так званих інтелігентних професій неприємно здивували. Коли я почала щебетати українською, спочатку побачила в очах опонентів нерозуміння, потім –
поблажливу посмішку і почула такі самі поблажливі відповіді, звісно, російськомовні.
Далі ще гірше. Я сіла в машину до водія, який мав відвезти мене до редакції, та почала скаржитися на тяжку долю. У відповідь на що почула: «Или говори по-нормальному, или молчи!».

Мову поважають, коли поважають державу

На тему: що робити, аби українська мова стала більш популярною, ми поговорили з головою Товариства української мови ім. Т. Шевченка Володимиром Вусиком.

— Спочатку я б хотів розповісти про позитивні зрушення. Є люди, які дослухаються до вимог законів про друковану рекламу. Так, наприклад, ми тривалий час боролися за те, щоб у супермаркеті «АТБ» цінники переклали українською мовою. Й от нещодавно звернули увагу на те, що там змінили цінники. Ми щиро дякуємо тим, хто це зробив. Біля під’їздів будинків з’явилися рекламні щити, також оформлені українською мовою. Звісно, реклама, яка на них розміщується, вже російськомовна, але позитивні зрушення є.

— Чи є перспективи в української мови?

— Ви розумієте, де сучасній молодій людині почути українську мову? Подивіться самі. Людина виходить з квартири, де розмовляють російською, йде на роботу, де також вся документація – російською. Вона ще може зайти у магазин, до аптеки або лікарні, йде додому, вмикає комп’ютер, телевізор – і ніде немає української мови. Я у банк часом заходжу, люди літні, коли чують, що розмовляю українською, спілкуються з повагою. А от молоді, ті, хто народився вже за часів Незалежності, навіть вухом не ведуть – вони всі суто російсько‑
мовні.

— Тобто ви хочете сказати, що молодь не поважає рідну мову?

— Ми разом з науково-дослідним центром й управлінням освіти проводили взимку опитування серед студентської молоді. Зокрема ставили питання: «За яких умов ти би говорив українською мовою?». Найчастіша відповідь: «Якби всі говорили, то й я ж говорив». I тут постає питання, чому б не почати з себе.

Але ми не такі наївні. Це доросла людина може вирішити для себе, піти проти звичок, а діти – це інше. Вони прагнуть бути, як всі.

— Ну, так вони й не почнуть. Що тоді, мови не стане?

— Погортайте звичайний посібник з української мови для абітурієнтів. Там сім сторінок тільки про те, як нашу мову ганьбили, душили, забороняли, вбивали. Й якщо вона вижила, то вже не помре. Популярність української мови мають підвищувати ті люди, які при владі. Ми надсилали чимало листів у кременчуцьку мерію з проханням розмовляти українською, адже такі вимоги законодавства. Подивіться, хто зараз кумири молоді: Андрій Шевченко, брати Клички, успішні люди, бізнесмени – всі говорять російською. На свята зі сцени горлянку рвуть ведучі теж не українською.

От якби проводилася наполеглива державна політика, можновладці показували приклад на всіх рівнях – тоді б щось змінилося. Треба створювати скрізь україномовну атмосферу. Це нелегко, але можливо.

— Чи є у планах ТУМу якісь заходи на майбутнє?

— Після того, як ми провели «круглий стіл» на рівні міськ‑
управління освіти, хочемо провести наступний «круглий стіл», але вже на рівні міськради. Плануємо запросити заступників мера з гуманітарних питань, ректорів інститутів.

Акценти:украинский, язык, разговор, пример, доводы, обязательства, ведущие, дети, гуманитарные вопросы, Кременчуг