Директор Кременчуцького медичного коледжу Володимир Литвиненко згадує про свій професійний шлях. Він точно знає, чому в радянські часи лікарі нікуди не «бігали».
— Я, наприклад, пам’ятаю 1960 р., коли закінчив медінститут Харкова. За комсомольською путівкою мене направили на цілину. Я не знав навіть, де та цілина й як туди дістатись. У мене була валіза з книжками, пальто і костюм. Сів у потяг і три доби їхав до Акмолинська, це зараз Астана – столиця Казахстану. Я приїхав туди лікарем-хірургом у районну Акмолинську лікарню. Через тиждень мені дали кімнату. Попрацював я там рік і став завідувачем відділення, за 2 роки – вже головним лікарем. Чотири роки працював у тій лікарні – і в мене було бажання, я не відходив від операційного стола. Навіть до Харкова приїжджав, щоб для цілинного краю привезти лікарів – випускників медінституту. Під час того візиту ректор інституту мені сказав: «Чого ти там так довго сидиш, вступай до нас в аспірантуру». Приїхав у Харків – забезпечили житлом. Потім мене направили в Полтаву, сказали – дадуть через півроку житло, а в Кременчуці пообіцяли житло через тиждень. I я обрав Кременчук. I вже тут у Другій лікарні пропрацював з 1956 по 1970 рр., аж поки мене не викликали і не сказали: «Приймай медколедж».
Людей турбувало те, щоб лікар був забезпечений житлом. Тоді лікарі тримались на одному місці і не було жодних проблем. А зараз кожен біжить, де краще.
314 (24) 16/06/2011
Акценти:Владимир Литвиненко, путевка, мединститут, желание, врачи, Кременчуг
