Вірую!

Візит до України Патріарха всія Русі Кирила не сходить з перших шпальт всеукраїнських газет. Кожен його вислів жваво обговорюють і на вулицях, і у трудових колективах. Здавалося б, звідки така неприхована небайдужість до делікатних релігійних питань. Чи, може, це просто данина моді на віру?

Обличчя віри

Практично щороку у Кременчуці з’являються нові храми, церкви та будинки молитов. Більшість з конфесій прийшла до нас з Заходу – це так звані протестантські церкви, створені за подобою католицьких, але позбавлені деяких ритуалів. Кожна з них, аби мати законний статус, повинна бути зареєстрована в апараті міської ради. За словами головного спеціаліста цього підрозділу міськвиконкому Надії Костюк, наразі у місті зареєстровано 57 церков та релігійних організацій. Останньою до міста прийшла релігійна громада «Християн віри євангельської повного Євангелія «Адонай». Найчисельніша з протестантських громад – свідки Ієгови. Діють у Кременчуці і церкви за націо­нальними ознаками – єврейська синагога, німецька лютеранська та вірменська церкви.

Практично кожна з 57-ми міських церков має власне приміщення. Власними будівлями також володіють християни-баптисти, адвентисти сьомого дня, свідки Ієгови.

Повертається до Кременчука дореволюційна мода зводити так звані будинкові церкви. Маленькі каплички з’явилися нещодавно поблизу Міської дитячої лікарні та у дворі Кременчуцького військового ліцею.

Кременчужани – історично віруючі люди

Про це «КП» розповіла директор Кременчуцького краєзнавчого музею Алла Гайшинська. На початку ХХ ст. у нашому місті налічувалося 13 православних храмів, 2 каплиці, 3 єдиновірські церкви, один католицький собор, лютеранська кірха, єврейська синагога та 23 єврейські молитовні будинки. Такі установи подекуди розміщувалися на одній вулиці. Так, 2 молитовні будинки розташовувалися на Павлівській вулиці (тепер – вул. Свердлова) та 3 – на Олександ­рівській (тепер – вул. Першотравнева). Своє історичне місцезнаходження зберегла єврейська синагога.

Найбільші храми у місті також знаходилися неподалік один від одного. На початку нинішньої вул.  Леніна стояв величний Спасо-Преображенський храм. А найбільш відомий Успенський собор знаходився на площі Перемоги. 28 серпня, у день свята Успіння Пресвятої Богородиці, на площі буде урочисто відкрито Хрест як символ, що вказує на місце розташування найбільшого православного собору Кременчука.

Діти читають Євангеліє лише за згоди батьків

З 2007 р. у міських школах було впроваджено новий навчальний курс «Християнська етика в українській літературі». Його ввели у 14-ти загальноосвітніх школах для учнів 1-4 класів. За словами методиста міського методкабінету Ольги Соколюк, заняття у школах упроваджувалися лише після отримання офіційної згоди на це батьків учнів.

З 1 вересня 2008 р. у школах №№ 13, 16, 18 та 19 було введено факультативний курс «Основи християнської етики» для більш старших учнів – п’ятикласників. Згідно з відповідним законом України, такі уроки викладають педагоги, які мають спеціальну підготовку.

Базовою школою з вивчення цих предметів стала загально­освітня школа № 19. Тут є окремий спецкабінет з методичною літературою та наочними матеріалами. На базі цієї школи проходили два спеціалізовані семінари-тренінги з проблем методики викладання християнської етики у початковій школі за участі представників Громадського інституту.

Вінчання – не просто ритуал

Наразі стало дуже модним пов’язувати важливі етапи життя з церквою. Молоді сім’ї прагнуть, тільки-но поставивши штамп у паспорті, здійснити обряд вінчання у храмі. На жаль, для більшості вінчання – просто гарний ритуал, який не є перешкодою для швидкого розлучення.

При народженні малюка одразу ж з числа друзів обираються ті, хто нестиме упродовж життя святий обов’язок хрещеного батька та хрещеної матері. Мало хто зважає навіть на той факт, чи є самі кандидати на хрещених православними християнами, чи ходять вони до церкви, чи ведуть належний спосіб життя.

Щоб раптом увірувати, потрібен стрес

Що може привести дорослу людину до церкви й як звичайні городяни стають релігійними фанатиками, ми запитали у психолога Валентини Осадчої:

— Перший варіант – це віра з дитинства. Якщо бабусі і дідусі навчали читати молитов, обидва батьки віруючі і ходять до церкви, то дитина, яка виросла у такій родині, вважатиме віру нормою.

Другий варіант – 90% людей, які звертаються до Бога, потрапили у стресовий стан. Цим зазвичай користуються прихильники протестантських церков. Розчаровану людину запрошують на зібрання і заповнюють усе її життя: збори, «ячейки», навчання.

Візьмемо, наприклад, жінку, якій зраджує чоловік. Замість того, щоб працювати над собою, простіше прийти до подібної «ячейки», де кілька таких же ображених жінок розкривають свою душу перед усіма. Звісно, сімейних проблем це не вирішить.

Третій варіант – спасіння від залежностей. Церковна община швидко залучається до справи допомоги. Людині надається максимум спілкування, і, дійсно, попередня залежність відходить на другий план. Але тут чатує небезпека – одна залежність легко замінюється іншою: від церкви, віри, громади.

Є й четвертий варіант розвитку подій – психічно неврівноважені люди. Вони весь час чогось шукають. І раптом знаходять те, що шукали. Від молитви отримують екстатичне задоволення. Медичною мовою так називається становище між нормальним станом і хворобою. Й якщо в церкві така людина отримує ейфорію від молитов та спілкування, то вдома вона все одно буде собою  – тираном, проте з комплексом спасителя.

Й останній, п’ятий, варіант – це люди з нереалізованим лідерством. У релігійних громадах такі особи швидко знаходять визнання. Вони отримують своєрідне задоволення, просуваючись кар’єрними сходами, виступаючи перед натовпом, проповідуючи. Та варто знати, що ці люди отримують задоволення не від того, чому вони навчають, а від відчуття власної значимості.

Кількість церков – не ознака віри

Директор Краєзнавчого музею Алла Гайшинська:

— Однозначно сказати, чи були до революції люди більш віруючими, ніж зараз, не можна. Церкви були і при тюремній фортеці (територія колишнього меблевого комбінату), і при богоугодному закладі (тепер  – Перша міськлікарня), була і прибудинкова церква. Дівчата з жіночої гімназії ходили до церкви святого Олександра Невського при реальному училищі (адміністративний корпус та територія льотного коледжу).

До якої церкви Ви ходите?
Олександр:

— До православної церкви ходжу на Великдень, але не кожен рік. Не скажу, що віддаю перевагу якомусь певному храму, зазвичай відвідую ту церкву, яка ближче до мого будинка.

Дмитро:

— Ходжу до Української православної церкви Московського патріар­хату. Чому? Відчув поклик душі!

Оксана:

— Якщо ходжу до церкви, то до Кам’янопотоківської або у Свято-Миколаївський собор, що на вул. 29 вересня. Обидві церкви обирала за енергетикою, там я відчуваю себе затишно. За конфесіями ці церкви різні, але Дух від того не міняється.

Дар’я:

— Ходжу до Української православної церкви  – Свято-Миколаївського собору. Там особлива атмосфера, служби проходять українською мовою і дуже гарні півчі.

Акценти: визит Патриарха Всея Руси Кирилла, храмы, церкви, секты, свидетели Иеговы, Еванглие