Звести будинок, посадити дерево, виростити сина – мінімум, що має зробити людина упродовж свого життя. Володимир Матійченко за 40 років, перебуваючи на посаді керівника БМУ «Житлобуд», збудував майже ціле місто. Житлові будинки, дитячі садки та школи, лікарні, заклади культури та спорту, навіть кременчуцька мерія зведені його зусиллями. Ім’я Заслуженого будівельника України, Почесного громадянина Кременчука Володимира Матійченка посідає одне з найперших місць в історії післявоєнного Кременчука.
На будівничому фронтіСьогодні Кременчук – головний промисловий центр Полтавщини з населенням близько 230 тис. осіб, а на початку 60-х рр. минулого століття чисельність його жителів становила 100-120 тис., місто тільки-но починало рости разом із будівництвом нафтопереробного та сталеливарного заводів, реконструкцією «Кредмашу» та автомобільного заводу, зведенням Кременчуцької ГЕС та Комсомольського ГЗК. Масштабне промислове будівництво потребувало нових робочих рук, а місто – об’єктів житла та соціальної сфери. Тож у 1963 р. у Кременчуці було створено будівельно-монтажне управління «Житлобуд», яке незабаром очолив 32-річний Володимир Матійченко. Демобілізований у запас, старший лейтенант Військово-Морського флоту, випускник Полтавського будівельного технікуму до призначення на керівну посаду вже кілька років працював на будівництвах у Кременчуці.
— Будували тоді виключно з місцевого матеріалу, іншого не було. Цегла, пісок, цемент, з островів везли деревину, звідти ж, до речі, брали і саджанці для озеленення міських вулиць. Сумнозвісні пухові тополі теж родом із дніпровських островів. Хоча й нарікають на них зараз багато, але вони вірою й правдою рятували місто від промислових викидів, – розповідає Володимир Матійченко.
Тут буде місто-сад! Володимир Матійченко з великою повагою згадує тодішнього керівника міста, першого секретаря міськкому партії Михайла Козенка, який уміло використовував 20% від вартості будівництва кожного промислового об’єкта, що відраховувалися на соціальну інфраструктуру. За ці кошти у 60-70-ті рр. управлінням «Житлобуд» було збудовано дитячу лікарню, поліклініку на Молодіжному, Будинок немовляти, плавальний басейн біля Дніпра, адміністративні будівлі – міської та Крюківської районної рад, політехнічний інститут, Міський палац культури і навіть витверезник. Володимир Матійченко жартує: «Обмивали кожен об’єкт. Тож потенційно могли стати і першими пацієнтами витверезника».
Шпиталь – справа честі «Госпіталь у моєму житті проходить червоною лінією», – зізнається Володимир Матійченко. У 70-х рр. будівлю гуртожитку будівельників реконструювали у дитячу лікарню, а згодом, коли для дітлахів звели нову споруду по вул. Павлова, перепрофілювали у шпиталь для ветеранів. А от новий корпус госпіталю будували всім миром, здебільшого за кошти міських підприємств. «Пам’ятаю, початок зими 2003 року, холод страшенний, корпус майже готовий, підведені комунікації, але немає ні вікон, ні дверей. Якщо його так і залишити зимувати, відновити потім буде дуже складно. Була скликана Асоціація керівників міських підприємств, вирішили вкотре зібрати кошти, аби врятувати будівлю», – розповідає Володимир Матійченко. Керівники міських підприємств взяли шефство над закладом від самого початку його створення.
Палац культури коштував посадиТерміни будівництва за часів Радянського Союзу були жорсткими: школа – 9 місяців, будинок з магазином – рік. Не встигли освоїти кошти? – наступного року їх віддадуть іншому місту. Тож доводилося йти на приписки, а потім відпрацьовувати. Не впорався керівник – отримай догану. За 40 років їх у Володимира Матійченка було не один десяток.
А Міський палац культури взагалі коштував будівельнику посади та вилився у «заслання» у Кременчуцький район на 4 роки.
— За одним проектом з кременчуцьким такий же палац будували у Миколаєві, але там Будинок культури – «хата хатою», – каже Володимир Федорович, – а у нас майже столична «Україна». Бо керівник міста Михайло Козенко поставив задачу – максимально перейняти все можливе в оздобленні київського об’єкта і застосувати при будівництві нашого.
Володимир Матійченко шукав по всьому Союзу і віз до Кременчука ферзит, мармур, цінну деревину, для роботи з цими матеріалами довелося найняти бригаду з Вірменії, бо у місті таких фахівців не було. «Зарплату їм платили шалену, разів у п’ять більшу, ніж за державними розцінками. Інакше б вони не погодилися працювати», – згадує будівельник. За перевитрати Фонду зарплати отримав Володимир Матійченко не одну догану, а вже коли палац був майже готовий, завітав до Кременчука сам міністр будівництва. Ходив, дивувався – звідки матеріали, де гроші взяли. «Грянув грім, під суд, дякую, не віддали, а з посади у 1973 р. звільнили. 4 роки у селі під Кременчуком «переховувався», начальником районного будівельного управління», – жартує Володимир Федорович.
А палац таки вийшов на славу. Інші міста заздрили. Було чому! За початкового кошторису будівництва у 2,5 млн рублів, роботи обійшлися у
5 млн! Половину цієї суми на зведення палацу перерахували підприємства міста.
До речі, рідкісні матеріали, що залишалися, та вірменську бригаду задіяли на будівництві водолікарні. Зводилася вона майже одночасно з Міським палацом і теж за кошти підприємств, кожне мало там свою палату. Варто згадати і санаторний корпус у Миргороді, збудований за кошти Кременчука і для кременчужан, однак після приватизації курорту ця споруда для міста втрачена.
— Мені соромно, що я його будував, – каже Володимир Матійченко про кременчуцький річковий вокзал. – Соромно, що ця споруда, яка мала стати візиткою Кременчука, перебуває наразі у такому ганебному, занедбаному стані. Місту, здається, до цього байдуже. Будівництво з перспективоюЧому наразі припинилось розпочате київською фірмою будівництво нового житлового мікрорайону «Озерний» на території колишніх артскладів? Тому що ділянка віддалена від інженерних комунікацій, – каже будівельник із піввіковим досвідом Володимир Матійченко. Прокладати нові дуже дорого, значно вигідніше звести будівлю в існуючому мікрорайоні, тобто «ущільнити забудову». Свого часу «Житлобуд» збудувало не один десяток кілометрів міських електромереж, газових комунікацій.
— Новий мікрорайон не приймали в експлуатацію, якщо там не було газопроводу, трансформаторних підстанцій, води та каналізації. Все будувалося в комплексі з перспективою на 20-30 років, – згадує Володимир Матійченко. – До того ж, у кожному мікрорайоні мали бути школа та дитячий садок. Будувати ці об’єкти дуже складно, проекти нетипові, висувалися дуже високі вимоги до якості. Але без зайвої скромності скажу, що 80% існуючих нині у Кременчуці дитячих садочків та шкіл зведено нашим управлінням.
36 (221) 03/09/2009
Інна НІКОЛАЄНКО
Акценти: строительство, Кременчуг, почетный гражданин Владимир Матийченко, инфраструктура города, история
