На честь 65-ї річниці Великої Перемоги я хочу розповісти історію моєї прабабусі – Марії Іванівни Яцело, яка на власні очі бачила ті жахливі події.
Коли розпочалась війна, Марійці виповнилось 17 років, вона закінчила 2-й курс Прилукського медучилища. З перших днів війни її було направлено до госпіталю, який розташовувався за 30 км від лінії фронту. Тут уперше дівчина на власні очі побачила та відчула, що таке людські страждання. Поранених було стільки, що всіх не встигали прооперувати та перев’язати. Хірурги не відходили від операційних столів: різали, пиляли, зашивали, а поруч у купу складали відрізані кінцівки. Цей жах Марія Іванівна і досі пригадує зі сльозами на очах.
Залишилась в пам’яті і болісна історія. Марія Іванівна згадує:
— Це трапилось в Угорщині. Я тоді була операційною сестрою в анаеробному відділенні військового шпиталю. До нас привезли молодого хлопця Миколу Лебедєва. У нього був накладений гіпс на руку, роздроблене плече. Коли розрізали пов’язку – гангрена. Хірург сказав: «Треба ампутувати». Хлопець плакав і ніяк не погоджувався, казав, що краще помре. Я попросила хірурга зробити розріз у рані хворого, аби дати доступ до кисню. Вранці оглянули Миколу і побачили, що гангрена далі по руці не пішла. Таким чином врятували хлопця від ампутації. Його вже через 10 днів відправили у тил. Згодом Микола Лебедєв та вся його родина декілька років писали мені листи зі словами вдячності.
Так, із госпіталем Марія Іванівна Яцело пройшла через Україну, Угорщину, Румунію, Молдову. В Угорщині, хвора на малярію, з температурою під 40º дізналася про Перемогу. Після війни Марію Іванівну залишали працювати в госпіталі Вінниці, проте вона поїхала додому, в рідне село Іржавець Чернігівської області. Закінчила училище, вийшла заміж за молодого офіцера Івана Яцела. У 1961 р. переїхала до Кременчука, де 30 років пропрацювала на станції «Швидкої медичної допомоги».
Нагороджена орденами «За мужність», «Великої Вітчизняної війни», медалями. Військова юність, складне життя, смерть рідних людей не змогли зламати цю сильну жінку. Вона і зараз завжди усміхнена, чуйна, добра та готова прийти на допомогу. Саме завдяки таким людям ми здобули Перемогу. Адже вони відстоювали свою Батьківщину, право на щастя, право на життя.
18 (255) 29/04/2010
Марія Сімугіна
Акценти: рассказ, ветеран, Кременчуг
