Кременчуцька ПАНОРАМА > --- > Жителів окупованих територій вважали зрадниками
Жителів окупованих територій вважали зрадниками10 травня 2010. Разместил: Ardenis |
|
Павленко Параска Михайлівна розповіла про те, як жилося в окупованій німцями Україні.
Доброго дня, Параско Михайлівна! Знаю, що ви не були на фронті під час війни, але бачили зі сторони всі події. Чи не могли б ви нам розповісти як це було? Яким було ваше життя і життя вашої родини у часи війни? Вітаю, дитинко. Звичайно можу розповісти вам усе, що може вас цікавити. Згадувати боляче ті страшні, залиті кровью братів і дідів, роки, але все ж вам це також потрібно знати. Щоб застерегти народ від війни, зберегти мир. Коли почалася війна мені було лише 11 років. У сім’ї нас було п’ятеро. Найстарший був Петро Великий. Я народилася після нього. З початком війни всі чоловіки пішли на фронт. Залишилися лише маленькі хлопчики (до 12 років, тим що було по 12, у документах їх записували як шістнадцятирічних і відсилали воювати) та старі. Так як мій батько пізно одружився, він був солідного віку, через те його і не забрали. Як ви дізналися про початок війни? Які зміни відбулися одразу? Ну про початок ми дізналися не одразу. Відомо, що інформування у ті часи було не те, що зараз. І крім того всі були зайняті своїми справами: у молоді виспукні по школах, у дорослих – грядки та худоба. Через кілька днів, коли вже почали забирати чоловіків ми і дізналися. Змін одразу ніяких наче і не відбулося. Погано було, що в селі залишилися самі жінки з малими дітьми. Було дуже важко: вони і по хозяйству все самі робили, ще й на фронт шили та в’язали одяг для солдатів, передавали. А коли німці прийшли до вас в село, яким стало життя? У 1942, коли почалася окупація фашистами України, німці прийшли й до нашого села. Але я мушу сазати, що жити нам стало набагато краще з їх приходом. Вони нас одягали, годували. Пам’ятаю, що були для нас, малих дітей, німці «добрі» і «злі». ЄСовці нічого поганого не робили. Ні людину не зачепить, ні якусь там курку. А були ще, як ми їх називали, мандірівці. Ось ті були справді скажені. Ходили вони ще в такій світло-коричневій формі. Але ми їх, на щастя, бачили не часто. Батько мій знав трохи німецьку, тому окупанти призначили його старостою села, через якого вони могли спілкуватися з усіма селянами. Узагалі жили ми добре. Ви все так гарно описали, що ніби й війна це добре... Ні.. це зовсім не так. Так, жили ми дійсно краще. Але таке наше «щастя» тривало не довго. У 1943 почалося визволення українських територій від німецьких загарбників. Ось тоді-то й почалося найсташніше. Коли німці йшли з села, вони попередили, що коли прийдуть наші радянські війська, вони ж і почнуть убивати всіх старост по селах, так би мовити, «за зраду Вітчизні». Невже справді наші солдати вбивали звичайних українських селян? Так. Коли вони зайшли до села, там почалося справжнє пекло: усю худобу повбивали та поз’їдали, усіх жінок гвалтували, хати зруйнували. Ми не могли залишитися без батька, тому з приходом «визволителів» мій батько заховався на горищі, а брат у туалеті. А я ще вночі, забравши всю худобу з сараю, пішла до лісу. Там і перечекала. Солдати знали, що саме в нашій хаті живе староста, тому вони почали обстрілювати хату, покрівлю, стіни, брату вдалося втекти в ліс, а батько вийшов сам, щоб його не вбили. Батько залишився живий, але його забрали у полон і погнали з Хоролу на Кременчук. Тоді якраз на Дніпрі відбувалася страшна битва за визволення, батько, дійшовши до Кременчука, залишившись сам-один, тому що всі, хто його гнав, стали до бою, повернув знову на Хорол. Дома його не було приблизно два тижні. Отже, можна зробити висновок, що йшов він туди пішки тиждень, і звідти тиждень. Так. Це дійсно вражаюче. На цьому все і закінчилося? Та куди там. З перемогою мені вже виповнилося 16 рочків. У покарання за старостування батька, мене, мого брата та тата забрали на Донбас – працювати у шахтах. Працювали ми там день і ніч. Я, як дівчина, керувала кіньми, які діставали вугілля з шахт, адже тоді ще не було таких потужних технологій, як зараз. Були завжди голодні та обідрані. Коли батько де заробить якийсь шматочок хліба, то сам не з’їсть – нам з братом віддасть. Так прожили ми там болизько 10 років. Потім повернулися знову до Хоролу. Ви колись згадували, що ваш чоловік воював. Це дійсно так? Ну звичайно. Мій чоловік був молодим хлопцем, коли його забрали на війну. Пройшов він її всю, навіть до Берліна дійшов і був там, коли піднімали над Рейхстагом прапор капітуляції. Жили ми в різних селах, але все ж таки зустрілися й одружилися. У нього на правій нозі залишився величезний шрам, у якому навіть були, здається, залишки снаряду, на якому він якось підірвався. Життя наше було скалічене війною. І зараз рада, що як би ви там не жили, за яких президентів, та все ж живете у мирі. Це найголовніше. Ми знаємо це і намагаємося зберігати, хоч якимись своїми силами, спокій та мир. Щиро вдячна вам за цікаву розповідь. Ви вже герой, адже ви пройшли війну. Бачили, якою вона була «зсередини». Щиро дякую за бесіду. Робота на конкурс Інтерв’ю з ветераном «Один день війни» Яцко Марії Русланівни Вернуться назад |