Засніжені зимові дні дають нам змогу покататися на санчатах – якнайшвидше спуститися з гірки назустріч вітру.
Віктор Коваль із с. Погреби, що на Глобинщині, вже підготував старовинні дерев’яні сани, аби покатати своїх онучок – Люду та Аню. Щозими господар запрягає у сани кобилу Яну, і вона возить дівчат.
Саням Віктора Коваля років 70 точно є, якщо й не більше. Раніше вони знаходились у колгоспній стайні, а потім, після розподілу колективного майна, сани дісталися Віктору Дмитровичу, бо чоловік утримував коней. Цікаво, що дерево на санях досі ніде не прогнило, хіба що зелена фарба місцями облущилась. Одним словом, зимовий транспорт зроблений на совість, до того ж, вручну: дерев’яні дошки та металеві прути не зварені між собою, а скріплені. Сани величезні, але не важкі, а коли полози проковзають по снігу свої перші «рейси», то, як говорить господар, підіпхнути їх можна навіть однією рукою.
Єдине, чого не вистачає на цих санях – дзвіночків, аби лунали вони в унісон дитячому сміху, коли сани мчать по засніженій дорозі.
1 (291) 06/01/2011
Віта Коноваленко, фото автора
Акценти: Глобинский район, старинные деревянные сани
