Ми їдемо туди, де Людину 66 років тому, у вересні 1943 р., поглинули вогонь і вода. Ке-ле-берда… Місце сивої давнини, місце історичної козацької Слави, місце так званої в сучасній історії «ложної» переправи, а насправді їдемо туди, де вершився великий подвиг – до найскрутнішої з 23-х на Дніпрі переправи поблизу трьох сіл – Дереївки, Успенки, Чикалівки. На екскурсії нас 40 осіб. Дехто їде автобусом. На катері – 20.
Люди різні – і за віком, і за фахом, і за уподобаннями. Але всіх об’єднує одне почуття: бажання доторкнутися до святая святих – до світлої пам’яті полеглих за нас.
З нами на катері – старійшина – воїн Леонід Сергійович Соколов. Йому йде 86 рік. Фронтова медсестра Валентина Трохимівна Камишнікова – володарка Почесного знака «За форсування Дніпра». А поряд з нею – молоденький старший лейтенант Володимир Сергійович Ільченко, 1985 року народження, у минулому – курсант Полтавського військового інституту зв’язку. Наразі він служить у м. Яворів Львівської області, саме в тому місті, яке у червні 1941 р. у складі 12-ї танкової дивізії обороняв його прадід – Герой Радянського Союзу Михайло Степанович Новохатько, а в липні 1944 р. звільняв це місто у складі 3-ї гвардійської танкової армії. На екскурсії – його тато, а також родичі Героя Радянського Союзу Сергія Степановича Фаткіна. З нами на катері – керівник клубу «Шукач» Людмила Георгіївна Белград, голова організації ветеранів війни та військових конфліктів «Бойове братство» Олег Володимирович Фещенко.
Але головний організатор цього святого дійства – міська організація ветеранів на чолі з її головою Віталієм Олександровичем Сельцовим.
Під шум мотора, під тихий плескіт дніпрових хвиль кожен з нас думав про своє. Але всі з хвилюванням чекали зустрічі з тими місцями, де 66 років тому точилися кровопролитні бої з захоплення кременчуцького плацдарму. Й один із них гримів неподалік Келеберди 7 діб. Згадується трагічна, але героїчна історія.
«Долина смерті» — Так охрестили місцеві жителі ці місця. Чикалівка… Не допливаючи до берега, катерок уповільнив хід – і поплив красень-віночок, виготовлений руками ветеранів, блакитною дніпровською хвилею, зупинившись на якорі неподалік від берега. Берег тут особливий. Історичний. Навпроти – Келеберда. Ось тут тривала одна з битв за Дніпро. Тут форсували Дніпро війська 37-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта М. М. Шарохіна. Вони 27 вересня після 60-кілометрового марш-кидка вийшли неподалік сіл Чикалівка і Келеберда. Це були передові загони 62-ї та 92-ї стрілецьких дивізій 57-го стрілецького корпусу 37-ї армії, а також війська 5-ї гвардійської армії.
Нам відомо, що Келеберду та сусідню Коноплянку визволяли бійці 273-го і 267-го стрілецького полків 89-ї гвардійської Білгородсько-Харківської стрілецької дивізії.
У ніч на 28 вересня почалося форсування Дніпра поблизу с. Келеберда. 273-й стрілецький полк переправився на плотиках, надувних та рибальських човнах на протилежний, правий, берег – на Успенку. Незважаючи на те, що ворог кинув проти героїв 273-го стрілецького полку 7 танків та інші набагато переважаючі сили, плацдарм вдалося втримати й забезпечити переправу частинам 84-ї, 92-ї, 252-ї, 299-ї Харківських стрілецьких дивізій. Але успіху, на жаль, не вдалося розвинути понад 2-х місяців. Ось як пишуть ті, хто був свідком цієї переправи:
«Було форсування, був правий берег Дніпра – неприступний, жалючий, крутий. Але берег свій, невимовно рідний. Була переправа. І, стікаючи кров’ю, ціною життя хлопці утримували плацдарм… Змішалася з небом земля. Горів пісок, закипала від куль і снарядів дніпрова вода. Сім діб стояли на смерть радянські люди, солдати. Тисячі людей…».
Перед форсуванням водної перешкоди у всіх частинах і підрозділах були проведені короткі мітинги і збори, на яких воїни дали клятву: з честю виконати бойовий наказ. І вони його виконали. Бійці виявляли масовий героїзм, десятки з них цілком заслужено отримували звання Героя Радянського Союзу. В одній лише 89-й гвардійській Білгородсько-Харківській стрілецькій дивізії після форсування Дніпра поблизу с. Келеберда їх стало 37. А взагалі за переправу на Дніпрі на 750-кілометровій ділянці фронту (від Лоєва до Запоріжжя) звання Героя Радянського Союзу отримали 2438 радянських воїнів, в тому числі і наші кременчужани: Михайло Степанович Новохатько (за бої за м. Фастів), Василь Пахомович Чижов (за форсування Дніпра неподалік м. Лоєв), Сергій Петрович Шпаковський (за форсування Дніпра поблизу с. Аули біля Дніпродзержинська).
Келеберда – місце хоробрихОсь які картини подвигу на Дніпрі згадували ми, коли зійшли на келебердянський берег. Нас зустрічали голова Келебердянської сільради та секретар Оксана Михайлівна Задворна. Вона прочитала нам лекцію про славну історію с. Келеберда. Насамкінець вона сказала:
— З давніх-давен сотенне містечко Келеберда славилось не лише хоробрістю тутешніх козаків, здібністю ремісників, а й кількістю божих храмів. Їх тут було аж шість. У православні свята, суботні та недільні дні над оселями, над водами Дніпра і довколишніми просторами розносився малиновий дзвін церков, від якого ставало спокійніше і чистіше на душі…
Тепер у селі один храм. На келебердянському пагорбі. Оксана Михайлівна запрошує нас відвідати церкву. Чоловіки мимоволі уповільнюють ходу, жінки покривають голови хустками. В руці кожного з нас – поминальна свічка. Запалюємо їх, ставимо в рядочки біля іконостасу.
Пом’янули полеглих на полі бою, щедро внесли пожертвування… І кожен із нас відчув, як, дійсно, стало спокійніше і чистіше на душі…
Підходимо до пам’ятника полеглим. Він збудований у 1989 р., його встановили поряд з колишньою Преображенською церквою. Кладемо біля підніжжя квіти, фотографуємося. Низько схиляємо голови перед Пам’яттю героїчної давнини (біля пам’ятника Тарасу Бульбі) і не менш героїчної сучасності (біля пам’ятника полеглим на переправі у 1943 р.). Символічно, що ці пам’ятники стоять поруч. Скуштували рибної юшки поминального обіду. Були і фронтові «сто грамів».
Ми пом’янули загиблих, вшанували грамотами, дипломами та пам’ятними подарунками живих учасників бойових дій. Те покоління – мірило совісті кожного з прийдешніх поколінь.
Дорогою додомуНазад наша група поверталася автобусом. За вікном мерехтіли буйнозелені дерева, а за ними простягалася рівна низина. Швидкоплинною стрічкою заблищавв Псьол. Під’їжджаючи до Низів – рідного села Валентини Трохимівни Камишнікової, водій пригальмував, і екскурсанти змогли побачити дорогі для нашої героїні місця: низеньку одноповерхову будівлю школи, збудованої ще у 1917 р., де навчалася Валя Гальченко (дівоче прізвище) до війни, хатинку її батьків, низові землі дідуся-козака. А тихий схвильований голос Валентини Трохимівни продовжував спогади, доходив до кожного з нас тужливим болем. Ми проїжджаємо землю, де в 1941 р. вона у свої неповні 16 років отримала перше бойове хрещення. Санінструктор 1049-го стрілецького полку разом з воїнами вела бої зі знищення підривного десанту гітлерівців поблизу с. Чикалівка і Кам’яні Потоки. Вона надавала медичну допомогу пораненим бійцям і супроводжувала їх до с. Низи, у медсанбат. Багатьом тоді врятувала життя.
Екскурсія завершена. А тужливий біль про почуте і побачене ще довго не зможемо угамувати. Хіба що виллємо його ось у цій коротенькій розповіді, зустрічаючи знаменну дату – 66 років визволення Кременчука і Келеберди від фашистської неволі. Це сталося для обох населених пунктів в один день – 29 вересня 1943 р.
Вічна пам’ятьЗ високої кручі над сивим Дніпром могутньо лунали звуки пісні:
«Ты увидел бой,
Днепр – отец-река.
Мы в атаку шли под горой.
Кто погиб за Днепр,
будет жить века,
Коль сражался он, как герой»,
– виводив голос сильний та дзвінкий голови ветеранської організації мікрорайону № 1 Володимира Миколайовича Роліка.
39 (224) 24/09/2009
Матеріал підготовлений Головою міської організації ветеранів Віталієм Олександровичем Сельцовим та автором трилогії «Живи, Пам’ять!» Лідією Дмитрівною Шатковою
Акценти: ветераны, Днепр, Великая Отечественная война, история, фронт, форсирование, Кременчуг
