Ополченців, які у серпні 1941 р. стримували наступ фашистів під Кременчуком, наразі в живих лише двоє. Один із них – 99-річний Iван Григорович Самокрик, який мешкає на вул. Дзержинського у Крюкові.
Старенька хвірточка веде до звичайного двору. Проте вже з перших слів розмови з господарем розумієш: тут мешкає не просто старенький дідусь – тут живе ціла історія в обличчі народного ополченця, підполковника у відставці та інваліда війни I групи Iвана Григоровича Самокрика. До того ж, він – надзвичайно цікавий співрозмовник. Років 7 тому почав писати вірші, байки та гуморески, які розповідає на пам’ять. А нещодавно прийняв посвячення в козаки (його дід – Петро Григорович Бондаренко, був козаком Солоницької волості Кременчуцького повіту) та отримав офіційне посвідчення.
Також Iван Самокрик дуже любить читати книги, проте вік бере своє – на початку літа в чоловіка раптово погіршився зір. Тож почитати газету дідусеві можуть хіба що онуки, яких в Iвана Григоровича двоє. З розповідей діда вони знають про ті часи більше, ніж будь-хто інший. I хоча згадувати минуле найстаршому ветеранові міста не завжди легко, дещо з пережитого ним почули і ми...
З армії – до ополчення...Серпень 1941 р. Ворог наближається до міста. У сформованому Третьому Крюківському полку, який увійшов до складу Кременчуцької дивізії народного ополчення – 937 добровольців. Всі вони – робітники вагонобудівного заводу, які залишилися в Кременчуці після евакуації підприємства. Серед них – 29-річний Iван Самокрик. На той час хлопець вже два роки відпрацював на заводі, відслужив у лавах армії та мав звання офіцера.
— У 22 роки мене направили в першу радіотелеграфну школу до Ташкента, – згадує Iван Григорович. – Там я пробув рік, знаю, що таке спека в 500 С.
Далі служив на кордоні з Китаєм, де пройшов випробування 53-градусним морозом. У Казахстані закінчив курси та отримав звання командира взводу. А 17 лютого 1937 р. повернувся з армії та пішов на завод, де мене призначили головою бюро зі створення військової техніки.
Щоправда, вже через два роки, коли німці напали на Польщу, Iван Григорович був направлений командиром взводу до Ямпольського прикордонного загону, звідки повернувся до Кременчука у 1941 р. – і прямісінько в бій. Разом з іншими робітниками Iван Самокрик рив окопи та протитанкові рівчаки на підступах до Крюкова – наближався ворог. Люди проводили на заводі дні та ночі, не маючи змоги навіть навідатися до рідних домівок, адже умови в них були, наче в казармі: за будь-яке тривале відлучення порушників карали за законами воєнних часів. I врешті-решт, попри втому, вагонобудівникам вдалося створити укріплену лінію оборони довжиною 18 кілометрів.
«Бракувало не сміливості, а зброї...» ...Перший день зустрічі з ворогом. На околиці с. Маламівка знаходиться дільниця оборони, де зібралося близько 100 ополченців. З боку Павлиша, здіймаючи куряву, мчить бронетехніка. Стало зрозуміло, що ворог уже під Крюковом і його треба затримати. Три ворожі танки з групою солдатів проти стареньких гвинтівок наших робітників – ось такими нерівними були сили.
— Нам видали гвинтівки старого зразка та по 15 патронів, тоді як німці щедро поливали нас з гори кулеметним вогнем, – пригадує Iван Григорович. – Але ми не злякались і вступили з ними в бій.
Було це 7 серпня 1941 р. Три героїчні дні ополченці стримували наступ ворога.
На межі життя та смерті...Ряди ополченців помітно рідшали. Про те, що більшість товаришів загинула, вони дізнаються лише після війни. А поки що зволікати було ніколи – ситуація загрозлива, адже скінчився запас набоїв. Деяких бійців разом з Iваном направили до заводу за боєприпасами та підмогою.
— Дійшли до переїзду, а там стоїть чоловік, біля нього ще 5, – пригадує той шлях Iван Григорович. – Наші, думаємо. Виявилося, наші, але ті, що зрадниками звуться. Німецькі розвідники. Обійшли ми їх, прийшли на завод – жодної живої душі немає. Ступили на подвір’я, стоять батько й мати: «Ой, Ваня прийшов...». Не минуло й 10-ти хвилин, як до двору зайшли німці з автоматами та просто до нас. А по радіо все тоді говорили, що німці в Білій Церкві бій ведуть. Вони тим часом уже в Крюкові... Добре, що я тоді не в військовій формі, а в робочій був (хоча на той час вже мав офіцерську). Можна сказати, одяг і врятував, а то б розстріляли...
Переформувавшись, вночі ополченці зайняли позицію неподалік цегляного заводу. А вже ранок наступного дня для них почався з вибухів – стали готуватися до бою.
— Притиснуті в районі кар’єру суцільним вогнем противника, ми почали відступати до боліт, – розповідає Iван Григорович. – Лише їх густі зарослі тоді і врятували нам життя.
Ті декілька днів, на які ополченці затримали противника своєю обороною, дозволили нашій армії планомірно відійти на лівий берег Дніпра, евакуювати людей з глибоких сіл, заводське устаткування та краще підготуватися до подальшої битви. Багато ополченців загинуло, ще більше – лишилися каліками. Але вони завжди пишалися тим, що не стали перед ворогом на коліна та гідно виконали свій синівський обов’язок перед Батьківщиною.
321 (31) 04/08/2011
Акценти:военные, память, история, ветераны, армия, война, оружие, Кременчуг
