Своїми спогадами з «КП» ділиться ветеран Великої Вітчизняної війни Надія Тесленко. Вона досі згадує пораненого лейтенанта, якого доглядала в далекому 1943-му. Через 30 років він знайшов свою рятівницю, щоб просто сказати «спасибі».87-річна Надія Петрівна бачила війну з першого до останнього дня, а про цінність людського життя знає не з чуток – на руках молодої медсестри помер не один солдат. Ось і тоді, взимку, мала доглядати пораненого. Багато ночей просиділа дівчина біля бійця, аж доки він трохи не зміцнів та не пішов далі воювати. Раптово, не сказавши слів прощання. Тоді Надія навіть подумати не могла, що колись ще його зустріне:
— Люди вдячні були. Ми солдатів жаліли, вдень і вночі біля них сиділи. А вони навіть через багато років не забули цього.
Хоча війна і скалічила долі, проте не зруйнувала людські серця. Саму Надію війна застала 17-річною дівчиною. У тому віці, коли так мріється про щасливу долю та безхмарне життя. Надія саме закінчувала фельдшерсько-акушерську школу. Та про дівочі сподівання довелося забути. Молоду дівчину одразу послали рити протитанкові окопи.
— Якось йду з роботи – аж тут німці, – розповідає Надія Петрівна. – Швидше додому, до курника забігла, сажею обмазалася, щоб страшною виглядати. Бо німці молоденьких дівчат із собою забирали.
Далі була розвідка, польовий шпиталь, поранення від вибухівки. Надія була справжнім патріотом своєї держави, а тому добровільно пішла на фронт. Спершу сержантом, далі – лейтенантом. Війна закрутила-завертіла спочатку до Румунії, далі – до Угорщини, Югославії, Відня. Навіть довгоочікуваний День Перемоги дівчина застала не вдома, в Україні, а в далекій Австрії:
— Пам’ятаю, всі святкували, а я саме на малярію хворіла, – згадує Надія Петрівна. – Додому вдалося повернутись аж восени 1945 р.
Сьогодні жінка, яка пережила не одну війну та голод і має Орден Великої Вітчизняної війни, орден «За мужність», ветерана праці, медаль Жукова, найбільше хвилюється за таких, як вона сама – ветеранів.
— Нас небагато залишилося. То хоч би виплатили обіцяну допомогу. Ті, хто був у Німеччині, краще живуть, ніж ми. Всі живуть краще, лише не переможці...
Найстрашніший спогад— Якось була тривога, і ми поїхали на Дунай, під Будапешт, приймати поранених. Там був великий бій, багато наших солдатів полягло. Мене, хоч була наймолодшою, начальник шпиталю призначив евакуатором. Це було якраз на Новий рік. Тоді я отримала поранення ноги. Довгі дні лежала в соломі з температурою, гангреною. Вже в Угорщині мені зробили операцію, наклали гіпс. Та найстрашніший спогад залишився з Румунії, де вбивали наших солдатів.
18 (308) 05/05/2011
Акценти: ветеран, Великая Отечественная война, ранение, солдат, медсестра, День Победы, Кременчуг
