«Кохати – це дивитися не один на одного, а дивитися разом в одному напрямку», – слова Антуана де Сент-Екзюпері стали життєвим девізом Миколи й Галини Козленків, які днями відзначили смарагдове весілля – 40 років спільного життя.
Серед сотень старих фотографій на столі у вітальні впадає в очі знімок з написом: «Запрошуємо на весілля», та датою – 2 січня 1971 р. Виявляється, Микола Козленко власноруч зробив близько півсотні таких запрошень.
— Спочатку намалював рисунок, потім наклеїв на нього своє та Галине фото і все це сфотографував, – розповідає Микола Миколайович. – Я раніше займався фотографією. За ніч міг зробити близько 600 знімків. Може б, і досі фотографував, якби найменша донька Тетяна у дитинстві не розібрала три фотоапарати. І так, що жоден майстер не складе.
На святкування смарагдового весілля за столом Козленків зібралася вся дружна родина, а вона наразі чималенька. Подружжя виховало трьох доньок: Валентину, Марину та Тетяну, і вже має п’ятьох онуків. Ось що вважає найголовнішим багатством.
40 років тому юна Галина приїхала на роботу в с. Бабичівка Глобинського району аж із Закарпаття. Тут і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Причому досить оригінально. Галина прикрасила чорнобривцями кермо мопеда юнака, який приїхав у лікарню провідати друга. Вражений побаченим, 25-річний Микола запросив Галю у кіно до сільського клубу, де на той час уже працював завідувачем.
— У клуб привезли нове панно. Я старанно прилаштовував його до стіни, стоячи на драбині. У цей момент увійшла Галя, а я так розгубився, що ледь не зробив сальто вниз, – сміється Микола Миколайович. – Відтоді ми почали зустрічатись. А після трьох місяців одружилися, бо вже не могли одне без одного. Розумієте, воно якось серцем відчуваєш.
— Бувало, як приходив до мене на ферму, доярки кричали: «Жених йде!», – додає Галина Козленко. – Вийшло так, що люди одружили нас раніше, ніж ми зробили це самі. Ви думаєте, Коля лише фотографією займався та на мопеді їздив? Він ще й гладдю вишивав, мереживо гачком в’язав. Зараз зір не дозволяє. А якось однієї зими ми разом виткали 70 аршинів ряднинок. Один аршин – це близько 90 сантиметрів.
Жінка ділиться секретом тривалого подружнього життя. Каже, що головне – розуміти одне одного, пробачати помилки, мати неабияке терпіння, а найголовніше – це взаємне кохання. Очі Миколи та Галини й досі закохано сяють, коли вони дивляться одне на одного.
Іноді довгими зимовими вечорами подружжя сідає за стіл і переглядає фотографії. Здається, їх там тисячі. А за всіма ними – людська доля, життєві злети, перемоги, а іноді й поразки. І поринають дві закохані душі у низку спогадів.
1 (291) 06/01/2011
Віта Коноваленко, фото автора та з архіву родини Козленків
Акценти: изумрудная свадьба, Кременчуг
