У краєзнавчому музеї триває виставка акварелей кременчуцької художниці Світлани Готвянської. Її роботи надихають, вони схожі на неї саму: тендітні, зворушливі, але такі справжні. Від авторки бузкового дива «Панорама» отримала гарне і неочікувано життєстверджуюче інтерв’ю.
— Світлано, розкажіть, як створювалася ця виставка?— Екстремально. Запропонували у школі (художній): «Ти не можеш закрити стіни в музеї? Треба роботи вивісити». Я стала потроху шукати: то в школі, то вдома, і назбиралося на зал. Багато робіт на виставці створені цієї весни, можливо, часу було більше, може, турбот менше. Я йшла на етюди на цілий день: вранці ходила, в обід ходила і ввечері.
— Це спеціально підібрані роботи на рослинну тематику чи то просто ваша тема?— Мої жанри живопису – пейзаж, натюрморт, у портретному жанрі працюю. З людьми важче, ніж з природою. Я відключаюсь від людей і йду просто працювати у своє задоволення. Я працюю в школі, діти дарують багато радості, але й завдають багато клопоту.
— Загалом скільки часу треба, щоб написати картину?— Я їду, наприклад… У мене город далеченько, треба щось саджати, а я нарву букет квітів і сідаю писати. Мама тоді каже: «Чудово, я бачу, ти мені не допоможеш, зроблю сама». Я знаходжу 2-3 години, максимум 4. Потім я видихаюсь. Взагалі, акварель не любить, щоб над нею довго працювали: її треба або одразу, або не вийде вже.
— Мама-художник у родині – це складно?— У мене чоловік – художник, донька пішла у художню школу, з захопленням працює зараз, приносить роботи. Дуже задоволена. Це моє нормальне світосприйняття, я так живу.
— Які картини пише ваш чоловік?— Я пишу такий класичний реалістичний живопис, я ставлю натуру і на неї спираюсь, можу щось інтерпретувати, але я ставлю натуру. Він же щось вигадує, нові ідеї, нові світи, їздить багато по виставках, у різні країни його запрошують.
— А ви якось впливаєте на творчість одне одного, коригуєте?— Так, я, звісно, тільки напишу, хочу, щоб він подивився, щось сказав. Мій чоловік – найсуворіший та найвибагливіший критик, він бачив багато різного живопису. Тож щоб заслужити його похвалу, мені треба дуже і дуже постаратися. Критикувати, звичайно, не можна. Бо як би ти не хотів вкласти своє бачення, ти його не вкладеш. Це власне бачення, власний погляд із середини, його ніяк не зміниш.
— Як давно ви працюєте в художній школі?— Нещодавно, я раніше жила в Полтаві, працювала в газеті художником-графіком. Газета наша закрилась, і мій полтавський період завершився. Батьки сказали – повертайся додому, тут буде легше. Легше не було, бо я 10 років не працювала творчо. А потім моя вчителька поїхала влаштовувати своє особисте життя у Швецію і перед тим, як поїхати, сказала: «Заміни мене, будь вчителем». Вона поїхала у Швецію, а я пішла на її місце у художню школу.
— То ви випускниця кременчуцької художньої школи? А від викладачів чуєте похвалу?— Чесно кажучи, у нас не заведено робити компліментів. Можуть сказати: «Класно!», це найбільша похвала. Тому що мистецтво, воно таке – індивідуальне, тобі або подобається і ти не пояснюєш чому, або ні.
— А ваша донечка, Маргарита, що малює?— Маргарита пішла у перший клас художньої школи, намалювала таку собачку цікаву. Їй поставили 12 балів, і вона щаслива. І мене це найбільше тішить, адже людина щаслива. Мені завжди хочеться, щоб люди посміхалися, були відвертими та відкритими. Ми зараз всі закриті, всі сірі, всі погрузли у своїх проблемах. Кажуть, в Америці всі посміхаються. Нехай ця посмішка напускна, але це візитка. Ти посміхаєшся, отже, все добре. У нас всі гарно одягнені, немає голодних, але всі такі суворі, засмучені, насуплені. Такий стан іде зсередини. Треба бути задоволеним, робити кроки назустріч. Якось свідомо радіти життю, бо воно таке швидкоплинне. Треба радіти тому, що сонце, що здоровий, що є рідні, тому, що все навколо не так уже погано.
— Якщо Маргарита обере той же шлях, що й батьки, ви будете раді чи їй не побажали б такого?— Побажала б. Творити – це задоволення. У нашій країні це складно. Роботу складно продати, за це складно жити, це важка професія. Треба, напевно, багато вкладати у «розкрутку», рекламу. Як казав Пікассо: «Півжиття працюєш на ім’я, а півжиття ім’я працює на тебе». Це важкий шлях, але приємний.
— Кременчужани можуть часто спостерігати ситуацію біля Придніпровського ринку: людина питає ціну картини, автор називає далеко не астрономічну цифру, але потенційний покупець хапається за серце. Чому так? — Ніхто не знає, скільки насправді коштує ця робота. Ніхто не знає, скільки коштує, наприклад, коробка акварельних фарб – 450 грн. Це дороге задоволення, але ті, хто пише, можуть його собі дозволити. У нас скрутне економічне становище в Україні, про який культурний розвиток може йти мова, коли людина думає лише про їжу?
— Але заможні люди в Україні також не дуже прагнуть стати власниками картин українських художників.— Я думаю, цьому треба вчитися. Мистецтво сприйняття треба теж розвивати. Дуже мало обізнаних людей, а хтось і не хоче знати. Треба пропагувати мистецтво всюди. Треба зробити культ культури. Ми маємо знати, що не все можна купити за гроші: можна купити диплом, але не можна купити вміння.
«Мені завжди хочеться, щоб люди посміхалися, були відвертими та відкритими. Ми зараз закриті, всі сірі, всі погрузли у своїх проблемах. Кажуть, в Америці всі посміхаються. Нехай ця посмішка напускна, але це візитка. Ти посміхаєшся, отже, все добре».
Таким бачить Кременчук художниця
Світлана Готвянська вперше презентувала свої акварелі кременчуцькому глядачеві
«Білі тюльпани»
Ніжні квіти – улюблена тема пані Світлани
43 (280) 21/10/2010
Олена УСКОВА, фото автора
Акценти: художественная выставка, акварель, Кременчуг
