Війна… Яке страшне це слово. Воно несе за собою мільйони скалічених людських доль, душ, смертей не одного мільйона людей. Війна ніколи не приведе до добра. Ніколи не потрібно вірити в те, що війна наведе лад у країні, у світі. Цьому не бути ніколи. Пережити горе, бачити смерть близьких людей зможе тільки людина сильна духом. У час найважчих випробувань люди не здавалися, боролися за майбутнє своїх дітей. Вони дали шанс нам жити вільно. Страшна війна залишила пекучі рани в кожній родині.
Наближається 65-річниця Перемоги над німецькими загарбниками. Тяжкими фронтовими шляхами пройшли наші співвітчизники, поливаючи кров’ю рідну землю, віддаючи за неї своє життя. Також нелегким видалося дитинство та юність кожного, хто пережив війну. На жаль, кожного року на день Перемоги приходить усе менше й менше ветеранів Великої Вітчизняної війни. Ми ніколи не забудемо їхні подвиги, їхню відвагу. Перед 9 Травня кожного року в школах проводяться зустрічі з ветеранами та учасниками бойових дій. Не можна струмувати сліз, бачачи, що вже старенькі, немічні люди розповідають про важку долю, яка випала їм. Знищилися плани на майбутнє.
На одній зустрічі, яка була присвячена Дню Перемоги, я познайомилася з ветераном Великої Вітчизняної війни, Крюком Федором Трохимовичем. Мене ця людина дуже зацікавила своїм життєвим шляхом, тому я попрохала поділитися зі мною своїми спогадами про ті жахливі, страшні часи, що випали на долю нашої країни. І ось після нашого з ним знайомства він мені розповів:
- Народився 1 травня 1926 року на Полтавщині. У сім’ї було троє дітей. Про війну почув по радіо, у клубі, де ми відпочивали у вільний від роботи час. Ми, ще зовсім юні, побігли додому і сповістили про це своїм батькам. А сталося це 22 червня 1941 року…
6 жовтня 1943 року мене та ще сто шість чоловік призвали на службу. Село майже повністю залишилося без чоловіків. Направили нас у 391-й запасний стрілковий полк. Там нас готували по-справжньому. У нас була щоденна зарядка, учили стріляти з автоматів. Мої бойові дїї розпочалися під час визволення міста Печори.
- Федоре Трохимовичу, а чи можете мені розповісти про самий тяжкий для вас період війни?
- Найтяжче було під час восьмого сталінського удару по звільненню Прибалтики. Це було 1 вересня 1944 року. Ішли жахливі бої. У нас залишилося дуже мало солдатів, а, отже, мало сил, щоб протистояти ворогу. Було так , що то ми наступаємо, то німці на нас, сили були рівними. Картини війни залишали пекучі сліди . Бувало, коли повзеш у окопі й бачиш, що в одного воїна не було рук, інший був розірваний, було іноді видно у померлих людей внутрішні органи. Дуже було страшно. Але й мене не минула участь отримати поранення. 22 вересня 1944 року я потрапив до госпіталю, де пролікувався до 18 грудня 1944 року.
Після госпіталю я потрапив у 225-й гвардійський стрілковий полк. Частина якого пішла визволяти місто Кенінгсберг, а інша почала прижимати німців до берега Балтійського моря. 30 грудня 1944 року мене контузило. Я знову опинився в госпіталі. І вже з 24 січня 1945 року – 9 травня 1945 року у складі 225-го гвардійського стрілкового полку 65-ої гвардійської дивізії був командиром угрупування, брав участь у звільненні Прибалтики.
8 травня 1945 року ми дізналися, що німці здалися. Ми перемогли у війні. У той день ніхто не міг ні їсти, ні пити, ні спати, бо на серці було відчуття невимовної радості. Хто співав, хто плакав, почувши радісну звістку, але то були сльози радості, бо, нарешті, закінчилася страшна війна…
Федір Трохимович не раз бачив смерть своїх товаришів, сам ризикував своїм власним життям, за що й отримав 21 нагороду, а саме:
- орден Вітчизняної війни I-го ступеня;
- орден «За мужність»;
- медаль «За відвагу»;
- 2 медалі «За бойові заслуги»;
- медаль «За Перемогу над Німеччиною»;
- медаль «15 років бездоганної служби»;
- 5 медалей 30, 40, 50, 60, 70 років Радянської армії й Збройних сил СРСР;
- 5 медалей 20, 30, 40, 60 років Перемоги;
- медаль Жукова;
- медаль «Захисник Вітчизни».
Мирошниченко Юлія Анатоліївна
