Напередодні травневих свят учні 3-Б класу ЗОШ №28 разом із учителькою Іваненко Ларисою Іванівною відвідали вдома ветерана Великої Вітчизняної війни Нікітіна Василя Сергійовича. Діти з інтересом та зацікавленістю вислухали розповідь про воєнні роки та бойові подвиги. І ще раз впевнились у тому, як важливо для ветерана розповісти про те, що не забувається з роками.
Усе більше віддаляються в часі події Другої Світової війни, але в пам’яті й серці тих, хто воював і пережив воєнне лихоліття, вони здаються вчорашнім днем. Таким є і 93-річний Нікітін Василь Сергійович – кадровий офіцер, полковник у відставці, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Зараз проживає у місті Кременчуці.
Народився Василь Сергійович 14 січня 1917 року у с. Харабалі Астраханської області. Там пройшли його дитинство та юність, там він закінчив восьмирічку, мріяв про майбутнє. Після закінчення восьмирічки вступив до школи робітничої молоді при ТУЗі (Рибний технічний учбовий заклад) у м. Астрахані. А після його закінчення у 1939р. його призвали до лав Радянської армії у танкову частину м. Ярославля. Але вже через півроку як відмінника бойової і політичної підготовки Василя Сергійовича було направлено на навчання в Горьківське училище зенітної артилерії, де навчався до 15 червня 1941р. Весною 1941р. курсанти відчули, що коїться щось дивне: посилена військова підготовка, постійні тренування, навчальні тривоги у будь-який час доби. А незабаром наказ – присвоїти всім курсантам звання лейтенанта достроково.
21 червня 1941р. Василь Сергійович за розподілом прибуває на службу до України у м. Рівне. Але не довелося прослужити й одного дня. 22 червня 1941р. мирне життя було порушено громом гарматних залпів, вибухами бомб та авіаснарядів.
Ось такий цікавий епізод про один із перших днів війни пригадує Василь Сергійович. Це було теплого літнього вечора. Солдати спостерігали захід сонця, як несподівано почувся гуркіт літаків. Всі швидко зайняли свої позиції, навели в небо зенітні гармати і затамували подих. Низько над містом пролітали літаки. «Та це ж наші ТБ!» - пролунало звідкись. Дійсно, наші! На крилах кожного літака виблискували червоні зірки. Один літак опустився дуже низько і почав «махати крилами», ніби передаючи привіт своїм. Усі кричали: «Не стріляйте. Це наші ТБ!». Однак щось насторожувало артилеристів і вони продовжували слідкувати за літаками, але вогонь не відкривали. Та ось із неба, як дощ, посипались снаряди і влучили у вокзал, де відбувалося відправлення солдатів на фронт. Тут все стало зрозуміло. Це німецькі «Юнкерси» замаскувалися під радянські «ТБ». І тут наші артилеристи відкрили нищівний вогонь по фашистським літакам.
«Пригадується ще один епізод, - говорить Василь Сергійович. - Ми охороняли міст під Каневом. Я стояв на командному пункті, коли снаряд розірвався прямо біля нашої батареї. Мене з ніг до голови засипало землею. Товариші кинулись допомагати. Відкопали, але слух пропав. Я погано чую і до сьогодні».
Впродовж подальших воєнних років доля закинула Василя Сергійовича до артилерійського училища в Баку, де він служив командиром взводу. Два роки навчав курсантів, а в 1944р. весь полк був направлений на передову оборону до Західної України у м. Здолбунів. Основною бойовою задачею зенітної артилерії була охорона великих стратегічних об’єктів від фашистських бомбардувань. Варто додати, що майже половина воїнів-зенітчиків були дівчата.
Захищаючи небо, лейтенант Нікітін Василь Сергійович дійшов до Польщі, де він і зустрів радісну звістку про перемогу. Після війни продовжував службу в польському місті Дембіце, де й познайомився з майбутньою дружиною. З нею і повернувся на Батьківщину.
У лавах Радянської армії служив до 1960р. Звільнився в запас у званні майора. Отримав звання полковника. Груди Василя Сергійовича прикрашають 4 ордени та 12 медалей. Разом з дружиною Оленою Михайлівною виховали двох синів та дочку, має п’ять онуків і п’ять правнуків.
Паморозь лягла на скроні Василя Сергійовича, роки поорали зморшками мужнє обличчя, але молодою залишилася душа. Дзвінкі голоси та веселий сміх правнуків не дають впасти у відчай. Бо проживає Василь Сергійович у великій дружній родині онуки Елеонори, де всі намагаються оточити його любов’ю, турботою та увагою.
Ми вдячні вам, Василю Сергійовичу, за ваш ратний подвиг. Ви – взірець мужності, відваги, самовідданості. Бажаємо вам міцного здоров’я, довгих років життя, благополуччя, родинного затишку.
