…але Велику Перемогу допомогали здобувати і жінки. Із юною медсестрою-фронтовичкою спілкувалися учні школи №13.
Прохолодного квітневого ранку 8 квітня 2010 року пошукова група ЗОШ № 13 м. Кременчука разом з учителем історії Дем’яненко Тетяною Анатоліївною завітала до ветерана війни Комишнікової Валентини Трохимівни. Будинок ніби плив серед моря пролісків, а на вході гостинно зустрічала гостей господарка, учасник бойових дій, людина, яка пройшла важкими шляхами Великої Вітчизняної війни. Важкими фронтовими дорогами пройшла ця жінка, багато довелося зазнати їй у своєму житті, але і зараз вона залишилася ніжною, щирою, привітною, жіночною.
В кімнаті дуже багато світлин, які розповідають про друзів, близьких та рідних цій жінці; з гордістю і ніжністю розповідає вона про кожного з них, про рідних, близьких та знайомих. Саме Валентина Трохимівна народилася на Полтавщині. Закінчивши семирічку, навчалась в медичному училищі, але встигла закінчити тільки перший курс. Почалась війна, юна комсомолка добилася в райкомі комсомолу направлення до військомату. Додавши собі два роки, вона довела війському, що її місце на фронті. В першому бою дівчину поранило і вона довго лікувалась у шпиталі, потім була направлена на фронт. Коли під Сталінградом отримала друге поранення, попросилась залишитися в медсанбаті, щоб бути зі своєю дивізією. Вона не один раз дивувала і захоплювала воїнів своєю хоробрістю в бою.
І напливають спогади про важкі фронтові будні, про бойових друзів-однополчан, з якими торувала вона фронтові дороги:
«В перші дні війни я шістнадцятирічною дівчиною добровільно пішла на фронт. Всю війну я пройшла на передовій. За роки війни одержала три поранення і контузію. Почала свій бойовий шлях в 1941 році в районі Білої Церкви, куди була направлена зі своєю групою медсестрою. Доводилося відступати, обороняючись від фашистів.
11 вересня був сильний дощ, я отримала важке поранення і мене з поля бою підібрали відступаючі артилеристи. У мене було наскрізне кульове поранення і я була направлена в санчастину. Там мені наклали шви і відправили в Полтаву, потім до Харкова, який нещадно бомбардували фашисти. Було дуже багато поранених. Коли мене несли, бійці гнівались, але санітар сказав: «Не гнівайтесь, ми несемо медсестру». І коли мене вже занесли, підійшов капітан і сказав: «Ця медсестра руку мені врятувала». Я його теж запам’ятала. Підійшов поїзд, всім наказали виходити. Капітан без мене виходити відмовився. Дуже довго їхати , а коли приїхали до Сибіру, півроку я лікувалась там. Після виписки була направлена в Новосибірський військовий округ. Це був один із епізодів мого фронтового життя. А їх було дуже багато. Ми не прагнули до подвигу, ми просто виконували свій обов’язок перед Вітчизною». І ці слова – моральний заповіт для нас, для наших сучасників. Будьмо ж гідними героїчного подвигу нашого народу у цій війні!
Пошукова група ЗОШ №13 м.Кременчука
