Війна… Радянські люди називали її Великою, бо велика мета вела їх на битву з ненависним ворогом і безмежний був їхній гнів. Вони назвали її Вітчизняною, бо відстоювали найдорожче – свободу своєї землі. Назвали священною, бо захищали від коричневої чуми свої святині. Назвали народною, бо весь радянський народ піднявся на боротьбу. І навіть діти, підлітки ставали плечем до плеча з дорослими і брали в руки зброю.
Ми, учні ЗОШ № 9, нещодавно ходили в гості до ветерана ВВВ, Юрія Петровича Нечипоренка, який народився у 1926 році. Він згадував про свої подвиги та те, як він став солдатом.
В 1943 році був останній призов на війну. На той час він закінчив 10 класів, йому було лише 17 років, але бажання захищати свою Батьківщину було величезним, і він твердо вирішив піти на війну добровольцем, для цього сказав, що йому вже виповнилось 18 років.
Нашого героя було направлено у Вольський військовий округ, де і став артилеристом. У званні сержанта пішов на війну, звільняв окуповані міста Прибалтики.
У м. Тарту, що в Естонії, йому найбільше запам'ятався такий випадок: Юрій Петрович, обороняючи місто до останнього снаряду, побачив, що всі солдати із його полку вже відступили та стрибають у річку і пливуть на інший берег під обстрілами. Він вчинив так само, але перед цим зняв чоботи, щоб не потонути, проте залишив каску . Коли наш артилерист перепливав через річку, каска врятувала йому життя, бо декілька разів осколки снарядів били по голові. Перепливши річку, він дізнався, що відтепер він буде піхотинцем. У цьому роді військ він був до тих пір, поки Й. Сталін не видав указ про те , що кожен солдат, якщо він піхотинець, то повинен бути піхотинцем, якщо артилерист – артилеристом.
Інші спогади були пов'язані із військовими діями у Польщі. Ставши командиром взводу та наводчиком артилерійської зброї , він 19 квітня 1944 року збив три танки за один бій. За це він отримав медаль «За відвагу», але щоб отримати цю нагороду, потрібно було отримати письмове підтвердження. Для цього потрібно було під кулями через все поле бою дістатися до штабу.
Після завершення битви настала тиша, як і війни не має. Юрій Петрович присів біля зброї, а його товариш стояв неподалік від нього. І тут тишу перервав свист знаряда, що летів на нього. Зреагувавши миттєво, наш герой впав на землю, і саме завдяки цьому залишився живим, а товариш загинув. „Мабуть, я народився в сорочці”, - сказав він.
Хочеться багато написати про цю людину, бо багато чого було розказано нам. Ми в захваті від його любові до Вітчизни, бо це не тільки найпрекрасніше з усіх почуттів, а й почуття вимогливе, відповідальне. А це означає - нічого не шкодувати в ім'я рідної землі, це означає – захищати її так, як захищали герої Великої Вітчизняної.
Учні 9 та 8-Б класу ЗОШ № 9
