Із листа в редакцію:
„Я народився 03.03.1925 року. У 1941 році я закінчив 8-й клас середньої школи в с. Жовніно тоді Градизького району Полтавської області. Екзамени затяглися до 10 червня. А невдовзі до нас дійшла страшна звістка про бомбардування Києва, про напад фашистських загарбників на нашу країну.
Пам’ятаю, який переполох викликало це повідомлення. У перший же день війни було оголошено мобілізацію військовозобов’язаних 14 вікових груп. Майже в кожен дім, у кожну сім’ю прийшла повістка.
Запам’яталося мені, як проводжали молодого стрункого бригадира рільничої бригади Василя Братика. Рік тому він відслужив армію і повернувся додому. І от, знову призов. Василь був спокійним, стриманим, жартував, підбадьорював заплаканих жінок, не давав сумувати під’їжджаючим чоловікам. Ніби наперед знав, що через два роки на чолі стрілкового батальйону він визволятиме рідне село від ворога, після війни залишиться живим.
Згідно з постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 29 липня 1941 року для заміни призваних в ряди Червоної Армії робітників проводилась мобілізація в промисловість нових кадрів і підготовка трудових резервів у школах фабрично-заводського навчання (ФЗН) і ремісничих училищах. Разом із одним хлопцем з нашого села я по рознарядці потрапив до Кременчука на вагонобудівний завод, де проходив навчання у школі ФЗН № 4, а практикувались у пресовому цеху.
На заводі проходили мітинги, збори, було організовано запис ополченців, Крюків’яни прагнули зупинити ворога на підступах до міста, розгромити його. У районі села Недогарки, упродовж ріки Дніпро, учні школи будували протитанкові загородження. Літаки ворога постійно полювали на нас, не давали працювати. Але тільки загроза минала, всі бралися за роботу.
Але і до Кременчука докотилась війна. В один із хмарних днів фашистам вдалося зруйнувати міст. Ворожий літак весь бомбовий вантаж скинув прямо на ціль. Два прольоти рухнули у воду. Сполучення з Кременчуком після цього було з допомогою катера та інших плавзасобів. Учні школи ФЗН №4 готувалися до евакуації у Ворошиловград. В останні дні ми спілкувалися з ополченцями. Настрій у них був бадьорий, бойовий. Вони чекали фашистів, готові були дати їм бій. Ми вірили в їх силу, хотіли бути поруч, виконати свій патріотичний обов’язок
Уночі, під прикриттям темряви нас переправили на лівий берег. Але у Ворошиловграді нас приймати відмовилися, видали кожному документи і ми добиралися додому самостійно. Коли добралися в Кременчук, дізналися, що Крюків зайнятий німецькими військами. А сам Кременчук лежав в розвалинах, по ньому безперервно, з невеликими інтервалами наносила удари німецька артилерія.
Учням школи ФЗН № 4 випуску 1941-го року не судилося здійснити свою мрію – стати професійними робітниками Крюківського вагонобудівного заводу.
Подальша моя доля склалася так: від Дніпра відступав аж до Волги, гнав колгоспну худобу в тил країни. Бачив, як горіла Полтава, неодноразово потрапляв під бомбардування німецьких літаків. В Диканьці дев’ять ворожих літаків скинули на нас свої бомби.
А прийшли до Волги – війна наздогнала і там. І тоді, в дні Сталінградської битви, в листопаді 1942 року, у віці 17 років добровольцем пішов на фронт. Рядовим зв’язківцем складі 530 батальйону 28-ї армії південного фронту з боями пройшов через міста Еліста, Сальськ, Батайськ, Матвєєв Курган, Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь, повернувся на Дніпро.
По закінченню війни я закінчив Московське Червонопрапорне військово-політичне училище ім. Леніна і служив на о. Сахалін 7,5 років, потім потрапив у прикордонні війська і 14 років охороняв державний кордон, пройшовши шлях від заступника начальника прикордонної застави до заступника коменданта прикордонної комендатури”.
Учасник бойових дій, інвалід Великої Вітчизняної війни Дзюба О. А.
