Записала учениця 9–А класу колегіуму №25 Орленко Ліза:
„Я знала Павленко Марію Петрівну. Одного разу жінка повідала мені історію її незвичайного життя.
- Уже минуло більше шістдесяти років, а пам`ять тривожить душу. Знову й знову повертаюсь у тідалекі роки Великої Вітчизняної війни, коли я, вісімнадцятирічна дівчина, потрапила на фронт. До війни навчалася в медичному училищі, але, на жаль, не закінчила,бо на рідну землю прийшли завойовники. І досі пам`ятаю той день - 22 червня 1941 року .
Душу охопив страх і біль за життя близьких і рідних людей, за долю Батьківщини. І моїм громадянським обов`язком стало бажання потрапити на фронт, адже знання, отримані за час навчання, були так необхідні саме там.
Таких, як я, на фронті було багато - маленьких, тендітних, тих, які не боялись важкої праці й смерті. Доводилося рятувати життя тяжкопораненим, виносити їх із-під куль і гарматних осколків.
Зараз важко підрахувати, скільки солдат ми врятували, а скількох доводилось ховати. Але всі вони живуть у моєму серці й пам`яті.
Особливо запам`ятався випадок, коли на полі бою під час атаки я рятувала життя молодому лейтенанту. Сталося так, що при цьому мене тяжко поранило. Із півроку я пролежала в шпиталі, нічого не знаючи про долю солдата. Завдяки професійним діям лікарів, стала на ноги. Перебуваючи тут, як могла, намагалася допомагати іншим хворим. І щоразу, проходячи між пораненими, які тільки-но прибули, шукала очима того молодого лейтенанта. Чомусь саме він запав мені в душу. Я дуже хвилювалася за нього .
Майже щоночі мені снились його блакитні очі й чорні брови. Вилікувавшись, я знову повернулася на фронт. Там моя робота продовжувалася, й Бог зберіг – мене більше не поранило. Увесь цей час я пам`ятала того хлопця , а після закінчення війни намагалися знайти його.
Але, на жаль, нічого не вийшло.
Ми визволили Україну, звільнили Польщу ,Чехію,Німеччину від фашистів, і я повернулася додому. Тут я закінчила навчання в училищі, медичний інститут, а за плечима був уже великий фронтовий досвід.
Одного разу, працюючи в лікарні, я випадково зустріла того лейтенанта, уже не такого молодого, а змужнілого посивілого чоловіка, але такими ж були його блакитні очі , бо не втратили молодого вогника. Ця зустріч була несподіваною й прекрасною. Ось уже близько 50 років ми разом. Виховали двох синів і п`ятьох онуків. Можу впевнено сказати, що я щаслива дружина, матуся й бабуся .
Хочу побажати своїм рідним людям ніколи не переживати страхіття війни, бо вона несе біль, смуток, розлуку, смерть. Дуже важко відійти від того жаху, який довелося бачити на фронті.
Навіть зараз, через 65 років, згадуючи ті страшні часи, я тремчу, а мої очі наповнюються сльозами. Яким буде наше життя й життя дітей сьогодні, залежить тільки від нас самих.
Любіть один одного,любіть свою Батьківщину, цінуйте радощі мирного життя!”
Записала учениця 9–А класу колегіуму №25 Орленко Ліза
