Із листа в редакцію:
„Я народився в селі В.Бузова, Шишацького району, Полтавської області. Коли почалася війна, мені було 3,5 років. Але і я дещо пам’ятаю…
Чудового літнього дня 1941 року я разом із матір’ю стояв біля дороги, по якій рухалася колона радянської армії. Як розповідала потім моя мати, колона почалася зранку і рухалася до 2-ої чи 3-ої години ночі. У колоні були люди, коні та повозки. Солдати ішли групами поруч із возами, напевне, закріплені за ними.
Мою дитячу увагу привернув високий солдат, вищий за інших сантиметрів на 20. Я провів його очима, дуже запам’ятав його ходу і оцінюю швидкість руху колони 3 км на годину, а довжина колони була не менше 40км.
У сусідній двір солдати занесли убитого офіцера, там його поховали та розповіли, що трапилося. Сказали, що офіцер вимагав у їздового, щоб той узяв частину вантажу на свою повозку, бо стали коні. А їздовий відмовив, що і його коні ледве тягнуть. Офіцер погрожував застрелити їздового, але той вистрелив першим.
Я запам’ятав після війни розмову односельців, що у тій колоні не було жодного мотора: лише коні та люди, як у царській армії. Потім уже в Кременчуці мешканець Семенівки розповів, як у них німці брали в полон подібну колону. Вони атакували її танковими групами з боку, розстрілювали, люди розбігалися.
Зовсім недавно колишній президент В.Ющенко назвав цифру війська Південно-Західного фронту, що тоді потрапила в полон – 665 тисяч осіб.
Запам’ятав я і німецьку колону. То було, здається, на початку літа 1943 року. В той час сільські діти різного віку збиралися в полі: одні пасли корів, інші – за компанію, там затівалися різні розваги. Одного разу ми гнали корови на обід. Коли наблизилися до дороги „Сагайдак-Шишаки”, то по ній, піднімаючи куряву, рухалася німецька автоколона. Старші діти забігли наперед та зупинили корів. Колона була із критих брезентом автомобілів. По обидві сторони підстрибували на нерівностях мотоцикли з колясками.
Якийсь період по дворах стояли німці. У нашому дворі була машина-кухня. Моя мати говорила, що німці дійсно казали нашим людям: „Нехарош война, Гітлер капут”. Коли німці відступали, то в село приїхали гітлерівці на конях, ті, що все палили. Один із них заїхав до нас у двір і щось написав крейдою на дверях. Ті, що заскакували у двір потім, розвертали коней і їхали палити сусідів. Напевне, на наших дверях було написано „поки що не палити”. Мати схопила нас, трьох дітей, кинула щось у мішок і ми побігли через садок, ярком до родичів, які жили за селом.
У саду нам перегородив дорогу німець на коні. Мати плакала, а німець стояв і дивися на нас, а потім смикнув повідок і поїхав. Ми пішли далі, по дорозі горіли скирди хліба, в ярку лежали постріляні корови, кілька діб ми з іншими мешканцями села переховувалися у соняшниках. Пригадую уночі ми, діти, лежали, а дорослі ходили і розмовляли, називали села, які горіли навколо. Потім хтось пішов у село і приніс звістку, що там вже наші.
Коли ми повернулися, то двір був спалений. Село дуже довго смерділо горілим…
Я дуже запам’ятав післявоєнне життя в селі. Те покоління наших людей перенесло труднощі, які сьогодні важко уявити.
… До Дня Перемоги всі газети вийдуть з фотографією на першій сторінці фронтовика, „який пройшов героїчний шлях від Сталінграда до Берліна”, а про ті 665 тисяч полонених, які були підставлені на знищення, ніхто і не згадає. Україна втратила у війні 10-11 мільйонів своїх кращих людей. Після війни життя рухалося за рахунок горбатих українських вдів. Тому я по-своєму буду відзначати Перемогу. У майбутньому 9 Травня буде називатися Днем Пам’яті, і люди будуть згадувати те покоління, кому випало жити в ті важкі часи.
Сьогодні Україні тяжко… не через кризу. Яка криза, коли наша земля родить щороку на кожного жителя по 1 тонні хліба? Але Україну непреривно обдирають та знищують. Це роблять такі самі, що й організовували голодомор та війну. Ні на що краще під керівництвом „вчорашніх” надіятися не треба”.
І. Г. Закладний.
